Участь бабусi у вихованнi

Всi статтi

                           Участь бабусi у вихованнi


Більшість сучасних батьків, самі свого часу будучи дітьми, виховувалися за активної участі бабусь. Дідусi, звичайно, теж додали свій внесок, але їх роль, як правило, не порівнянна з бабусиною. Зрозуміло, що з появою власного малюка новоспечені батьки розраховують на підтримку старших, сподіваючись з бабусями розділити незвичні батьківські обов'язки.

Деякі ще досить молоді бабусі приймають нову роль без ентузіазму («Ви батьки, от і виховуйте! А мені ще є заради чого жити, крім онуків»). Більшість же охоче входять в роль турботливої бабусі, наполовину (а то і більше) підміняючи маму. Здавалося б, такому сімейному розкладу можна тільки порадіти. Однак чомусь побутує небезпідставне переконання, що бабусине виховання занадто ліберальне, попустительске і зводить нанівець всі педагогічні зусилля батьків. Постійно доводиться чути про те, що бабусі й дідусі дуже балують онуків, задаровують їх, і після спілкування з бабусями діти стають примхливими, некерованими, пихатими і ненаситними. Та й мамі не позаздриш, їй доводиться витримувати шквал докорів і не завжди делікатних повчань. Як же побудувати відносини зі старшим поколінням, щоб вони нікому не приносили прикрощів і йшли на користь?

Механізм конфліктів. Психологічне джерело багатьох протиріч мами і бабусі - батьківський консерватизм старшого покоління. Він проявляється в тому, що один раз прийнявши керівну батьківську роль, жінці буває важко згодом вносити ті необхідні поправки, які диктує дорослішання дитини. Немовля з'являється на світ абсолютно безпорадним, і будь-яка найдрібніша деталь його життєдіяльності залежить від материнської турботи. Мати усвідомлює, що її роль визначальна в житті, і довгі роки продовжує жити з цією свідомістю, хоча дитя давно вже виросло з колиски.

Для матері її десяти-, двадцяти-, тридцятирічна дочка продовжує залишатися дитиною, яка за визначенням менш досвідчена, більш схильна до помилок. Проте не підлягає сумніву, що 20-25-річна молода жінка - це вже цілком сформована особистість, що володіє достатніми знаннями, життєвими установками. Подальше накопичення так званого життєвого досвіду може розширити коло корисних умінь і навичок, але вже не позначиться принципово на цілком визначенiй особистості. Більше того, життєвий досвід у зрілому віці сприймається крізь призму вже сформованих уявлень і пристрастей, а тому лише зміцнює і збагачує те, що сформувалося раніше. На жаль, у кожній конкретній життєвій ситуації про об'єктивність не йдеться, бо старша за віком людина відчуває себе в більшому праві. Деякі психологи вважають: ситуація ускладнюється ще й тим, що кожна мати несвідомо противиться визнати дорослішання дочки, бо тоді з неминучістю слід визнати власне жіноче в'янення, особливо явне на тлі її квітучої молодості.

У відносинах зі свекрухою спрацьовує інший механізм. Помічено: будь-яка жінка-мати бажає дочцi кращого чоловіка, ніж її власний, і впевнена, що у сина ніколи не буде такої гарної дружини, як у його батька. Кожна мати в глибині душі вважає, що її любов до сина - той еталон, який неможливо не тільки перевершити, а й повторити. Її свідомість відмовляється визнати, що любов до сина з боку його обраниці зовсім інша і не потребує порівняння з еталоном. А тому невістка, в більшості випадків, залишається дуже вразливою для критики.

З цими психологічними механізмами треба рахуватися, причому, і тому, й іншому поколінню. Жінці, чия дочка сама стає матір'ю, не зайве поглянути на цю ситуацію з боку і чесно визнати, що дочка - цілком самостійна і визначена людина, а не маленька дівчинка, що вимагає постійного керівництва. Свекрусі незайве інший раз нагадати собі, що конкуренція з невісткою - заняття безглузде: у кожної своя роль і конфронтація недоречна.

Поради психолога. Молодій жінці треба пам'ятати, що прихильність батьківської ролі у старшого покоління ніколи повністю не викорінити. А тому не треба зустрічати в штики будь-яку спробу повчання і керівництва. Самостійність можна завоювати не словесними баталіями та вчинками на зло, а тільки практичними і конструктивними діями, які своїм результатом самі підтвердять вашу правоту. Звичайно, дуже нелегко відстоювати особисту самостійність, коли немає можливості подолати залежність іншого роду. Якщо матеріальне благополуччя молодої сім'ї залежить, головним чином, від батьків або без активної участі бабусь не обійтися в догляді за дитиною, тут мимоволі доводиться рахуватися з установками старших. Тут деяка психологічна залежність виступає обов'язковим додатком до залежності, так би мовити, фізичної. Якщо немає можливості усунути одне, то навряд чи усунено інше. З таким станом залишається тільки миритися. На повну самостійність вправі претендувати лише той, хто здатний сам вирішити всі свої проблеми.

У будь-якому випадку взаємини слід будувати, виходячи з простого принципу: ніхто не бездоганний, нічиї судження не є істиною в останній інстанції, а значить, ніхто не має права примушувати іншого, жорстко нав'язувати своє розуміння життя. Дорослим людям слід, принаймні, зважати на право один одного на власну думку, поведінку, бачення світу. Відношення поколінь можуть бути продуктивними і психологічно комфортними тільки у формі співпраці, яка передбачає як мінімум взаємну повагу.

Але і при самому шанобливу ставленнi ніхто не застрахований від протиріч. Біда, якщо ці протиріччя переростають у конфлікти. Відстоюючи свою точку зору з приводу виховання сина чи дочки (онука чи онуки), задамося питанням: заради чого це робиться? Чи не заради того, щоб затвердити свою перевагу, відстояти авторитет або право на незалежність, не упустити гідності? Адже часто дитина виступає не стільки об'єктом, скільки приводом для суперечки. Якщо ж взяти за точку відліку її інтереси, а не амбіції дорослих, то багато проблем знімаються самі собою. Звичайно, благо мама і бабуся можуть розуміти неоднаково, але якщо це питання обговорити в чистому вигляді, то легше прийти до згоди.

У це обговорення неприпустимо втягувати саму дитини, навіть як свідка. Діти дуже рано починають відчувати протиріччя між дорослими. З одного боку, це їх боляче ранить. Адже заперечують один одному близькі улюблені люди, і необхідність прийняти чиюсь сторону на шкоду іншому болісна. З іншого боку, можна з малих років засвоїти правила подвійної дипломатії і включитися в діалог поколінь в своїх інтересах. Граючи на протиріччях старших, неважко отримувати з цього вигоду. У моральному плані такий урок загрожує дуже неприємними наслідками.

Закон однозначно трактує цю проблему. Відповідальність за неповнолітню дитину цілком лежить на її батьках, і саме їм належить пріоритет у справі виховання. Інші родичі, навіть найближчі - бабусі й дідусі - можуть допомогти в цій справі, але не замінити батьків (за винятком рідкісних трагічних випадків). З цієї презумпції відповідальності, ймовірно, і слід виходити у вирішенні щоденних проблем виховання. Але при цьому важливо пам'ятати і про те, що ставлення дітей до батьків із дивовижною постійністю відтворюється від покоління до покоління. Бажаючи заслужити повагу дітей, не будемо забувати, що й ми - діти своїх батьків, і постараємося бути хорошими. Хто не хоче по закінченні років бути висміяним, відкинутим і приниженим своїми дітьми, не повинен робити цього сам. Недарма кажуть, що особистий приклад - найпереконливіший педагогічний прийом. І скільки б років не було людині, вона відбулася як вихователь, якщо зуміла подати молодшим хороший приклад
.
 

Популярнi статтi:
Умовна батьківська любов
Що робити після закінчення вузу
Видатні люди народжуються у немолодих батькiв
Вiльнi вiд дiтей
Психолог у дитячому садку